СВІТЛІЙ  ПАМ’ЯТІ  ГЕРОЯ  РАДЯНСЬКОГО  СОЮЗУ

ПІДПОЛКОВНИКА  ЯРОСЛАВА  ГОРОШКА

ДВА  ШЛЯХИ,  ОДНА  ДОЛЯ


     Зенон МИХЛИК,
     кор. "Сільських вістей"

Павло Кіндратович Горошко біля портрета сина      Перед Покровою у Борщівці сумно обізвалися церковні дзвони - пом'янули славного земляка. Героя Радянського Союзу Ярослава Горошка. Йому мало б виповнитися 50, а вже минуло 13 літ, як спочиває на цвинтарі у рідному селі... Світлу пам'ять Ярослава вшанували під час велелюдної панахиди рідні, односельці та друзі, які прибули зблизька і здалеку. Осінню тишу потривожив сумною мелодією військовий оркестр, біля пам'ятника прогриміли залпи військового салюту. В школі, де навчався Ярослав і яка носить його ім'я, відкрили його кімнату-музей, а в будинку культури відбулася урочиста академія - своєрідний вечір-спогад, на якому полковник запасу Володимир Красюк презентував свою книгу "Бой у кишлака Дури", більшість сторінок якої присвятив подвигу Ярослава Горошка. На жаль, не дочекалася цього сумного ювілею Ярославова мати - Мотря Лаврівна тяжко занедужала і минулої зими одійшла у Вічність. У самотній хаті на колишній вулиці Шкільній, тепер перейменованій у вулицю Ярослава Горошка, зостався у скорботі батько - Павло Кіндратович. Не забувають про нього, часто навідуються з Києва овдовіла невістка Людмила із синами Павлом та Іваном, котрі, як і батько, стали офіцерами. На Ярославове 50-річчя відгукнувся журнал військовиків "Камуфляж": "Трагически оборвался жизненнмй путь подполковника Ярослава Павловича Горошко - "афганского" Героя Советского Союза, бывшего командира рисковой й удачливой гвардейской спецназовской роты. Офицера отчаянного и дерзкого, но при зтом никогда не безразссудного. Одного из тех, кто позже стоял у истоков создания войсковой разведки Вооруженных Сил независимой Украины".

     Його життєвий шлях і справді наче поділений на два основні періоди: бойовий афганський, який явив його Героєм, і мирний, не менш героїчний, бо потребував мужніх вчинків. Можливо, тому раптово, загадково і обірвався - услід за тріумфом тінню підкралася трагедія.
     - Якось уночі я проводжав Ярослава, який у мене коротко гостював, до поїзда на Ізяслав, розповідає двоюрідний брат Горошка, тернопільський письменник Олександр Вільчинський. - Кажу, ти такий тренований і сильний, що, мабуть, легко здолаєш будь-кого, хто б перестрів із недобрими намірами. Він подумав і відповів: можливо, але трапляються підступні удари - зненацька з-за рогу, з темряви...
     - Ярослав був дуже відкриєм і безмежно довірливим, - зупиняється біля стенда із фотографіями сільського хлопчини завідуюча шкільною кімнатою-музеєм імені Ярослава Го-ошка вчителька української мови і літератури Наталія Крячкова. - А, видно, не завжди і не з усіма слід було бути відвертим. Та він не оглядався на жодні застороги, навіть коли знав, що за ним ідуть назирці.
     - Армією Ярослав "захворів" ще будучи молодшим школярем. Та так, що ледь не кожен підручник "прикрашав" як не танком, то літаком чи бодай пістолетом. Друзям "по секрету" розкривав бойові і технічні параметри арсеналу, що рясно роївся у його багатій уяві. Батьки-вчителі (мати викладала українську мову і літературу, а батько - математику й німецьку мову) не були в захопленні від синових художеств: "І якої оцінки із поведінки заслуговуєш за це?" У старших класах хлопчина, який уже твердо вирішив стати військовим, зосередився на спортивному гарті, особливо полюбив історію і географію. Однак вступити до Хмельницького вищого артилерійського училища всебічно підготовленому юнакові з першого разу не вдалося. Сприйняв це дуже болісно не лише він.
     - Основна причина синової невдачі - те, що я, батько, був репресований, - спохмурнів Павло Кіндратович. - За участь в українському повстанському русі сталінщина наміряла мені 25 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Хоча перед тим воював на Прибалтійському фронті, гнав фашистів аж до Берліна, у боях був тричі поранений. Повернувся з війни скаліченим, інвалідом другої групи, але не міг бути осторонь національно-визвольної боротьби. Мріялося ж про свою незалежну державу. Та й мій батько свого часу без вагань примкнув був до Петлюри. Отож спокутувати любов до України довелося мені у карагандинських шахтах. Потім, у хрущовську "відлигу", мою справу переглянули і наче відпустили на волю, але... Вдома й доби не дозволили затриматися: "Щоб і духу твого тут не було", - кишнули у райцентрі Ланівцях кадебісти. Подався на Донбас, спробував влаштуватися на шахту. Але коли подав посвідку про звільнення із ГУЛАГу, кадровик відсахнувся: "Немає для тебе роботи". Аж на Миколаївщині вдалося зачепитись. Повернутися у рідні місця дозволили лише через два роки - захворіли батьки і за ними потрібний був догляд. На той раз пощастило з роботою - Лановецькому цукрозаводу потрібні були робітники, щоб вручну дробити вапнякове каміння. Наївно подумав, що заодно переді мною уже скрізь двері відчинені, навіть вчитися можна. Обрав Кременецький вчительський інститут, але "пильні" люди не дрімали - тричі мене звідти вигонили, допоки отримав диплом. Відтак - сільська школа, сім'я. Наче усе наладилося. Та, виявилося, ще не сповна із Горошками поквиталися - узялися за сина...
     Павло Кіндратович переводить погляд на портрет Ярослава, потім у глибокій задумі довго дивиться у вікно, за яким осінь прощається із Борщівкою. Думки ж, звісно, про сина.
     Ярослав наполегливо торував собі дорогу до мети. Курсантом артучилища все ж став, прослуживши перед тим рік на строковій. У 1981-му отримав лейтенантські погони, одружився із односельчанкою - красунею Людмилою і - в Афганістан, командиром взводу мінометної батареї. Повернувся через два роки із нагородами - орденом Червоної Зірки і медаллю "За відвагу".
     Однак "пильне око" продовжувало "пасти" молодого офіцера. "Як старий контр-розвідник, скажу - його не рекетирували, але мордували за український патріотизм, починаючи десь із 1983 року. Він уже тоді був у полі зору відповідних служб КДБ", - якось зізнався один із колег Я. Горошка по службі в українській військовій розвідці. І додав: "Таких, як Ярослав, нам не вистачає в Україні".
     На початку 1987 року - повторне відрядження до Афганістану, вже командиром роти спеціального призначення. Батькові пояснив, що не з "інтернаціонального обов'язку" погодився: "Маю уже досвід, отож зможу порятувати багатьох хлопців, котрі вперше опинилися у тому пеклі". Це була чесна відповідь, її підтвердив, зокрема, бій біля кишлака Дурі, після якого командування представило відважного й умілого офіцера, який за успішні бойові і розвідувальні операції уже встиг заслужити другий орден Червоної Зірки, до найвищої на той час відзнаки військової доблесті - Героя Радянського Союзу.
     Було це так. 30 жовтня 1987 року група старшого лейтенанта Олега Онищука потрапила у засідку. Ворог значно переважав кількісно, тож протриматися довго воїни не могли. А наказ поспішити їм на допомогу чомусь затримувався. Коли ж нарешті надійшов, 14 спецназівців на чолі з капітаном Ярославом Горошком за лічені хвилини зайняли місця у двох вертольотах і вилетіли на виручку. Під вогнем зеніток віднайшли 5 бійців із Онищукової групи (один уже був убитий) і одним вертольотом евакуювали з поля бою. Розшукуючи решту, по ходу обстріляли велику колону "духів". Нарешті запримітили групу військових, одягнутих у десантні куртки. Зраділи: "Свої, живі!". Горошко скомандував: половина спецназівців разом із ним десантується, щоб відсікти колону душманів, а вертоліт тим часом підбирає Онищука і його бійців. Однак коли гвинтокрил завис над тими, котрі з висоти видавалися своїми, вони несподівано відкрили вогонь. Виявилося, це були "духи", переодягнені у куртки вбитих десантників. Льотчик різким маневром вивів бойову машину з-під обстрілу і зник за сопкою. А шестеро спецназівців із капітаном Горошком на чолі опинилися перед переважаючим силою противником.
     Рішення досвідчений командир прийняв миттєво: стиснути ворога кулеметним вогнем з обох флангів і, не давши отямитись, контратакувати. І зброєю, і врукопашну перемогли у тому бою, відбили також наступ душманів, котрі із недалекого кишлака кинулися на підмогу своїм. Але Онищука і його бійців застали уже неживими. Тіла загиблих воїнів вертольотом доставили на базу, звідти сумнозвісний "чорний тюльпан" переправив їх на Батьківщину. Зокрема, Ярославів бойовий побратим Олег Онищук, якому посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, повернувся у цинковій домовині до рідного Ізяслава на Хмельниччині. Згодом туди, після закінчення Військової академії ім. М. В. Фрунзе, прибув на посаду командира окремого батальйону бригади спеціального призначення Герой Радянського Союзу Ярослав Горошко. Надворі уже був 1991-й...
     Спогадом про навчання Ярослава в академії поділився у документальній книзі полковник Петро Семенюк: "Некоторые преподаватели не всегда могли ответить на его прямые вопросы и заявления, не вписывающиеся в учебную программу. Его позиция как украинца, патриота Украины, где он родился й вырос, воспринималась многими как проявление национализма. Он не скрывал своих намерений вернуться служить на Украину, хотя ему предлагали головокружительную карьеру в Москве. Без всякого сомнения, он смог бы сделать много для подразделений специального назначения Украины, если бы не трагический случай..."
     - Кожна людина має право думати і діяти так, як їй підказує совість, - відриває погляд від вікна Павло Кіндратович. - Ярослав був не просто високопрофесійним кадровим офіцером, а ще й українським патріотом. І цього йому не могли простити ті, кому незалежність України стала кісткою у горлі.
     Авжеж, і досі не простили. Великим цебром бруду "пом'янули" справжнього Героя у його півстолітній ювілей ті, хто підло оббріхував його за життя. "Ярослав Горошко на волне квасного малороссийского национализма й бурных политических страстей повел себя этаким свободолюбивым "мазепой" й потерял доверие у подчиненных офицеров Изяславской бригады спецназ", - вилив жовч в Інтернет-павутині якийсь Кривопалов. "Украинизация бригад спецназа проходила ударными темпами. Например, заместитель командира Изяславской бригады подполковник Ярослав Горошко прибывших в часть новых офицеров спрашивал в лоб: "С москалями воевать будешь?" - запустив "дезу" якийсь анонім-"сослуживец".
     - Який цинізм, - лише похитує головою батько. - Та не міг син таке говорити! Завжди у цій хаті бажаним гостем був близький його товариш по академії - москвич, не раз із дружиною і дитинкою приїздив. Ні, треба спростувати ці наклепи... Ярослав ніколи не ототожнював порядних росіян із шовіністами-великоросами. Він хотів, щоб поважали його Україну, яку безмежно любив.
     Ярослав Горошко був Героєм не лише в чужому Афганістані, а й на рідній землі. У 1991 році, коли Ізяславська бригада спецназу ще підпорядковувалася Генштабові Збройних Сил СРСР, комбат майор Горошко вже активно домагався, щоб вона залишилася в Україні. І коли напередодні проголошення незалежності України із Москви надійшла команда передислокувати бригаду до Росії, група відчайдушних вояків із ним на чолі не допустила цього. Тримали облогу попри утиски і погрози.
     "Понятно, что зти вопросы должны были решаться на уровне командующего Прикарпатского воєнного округа министра обороны и правительства Украины. Но они занимали выжидательную позицию. В бригаде же противостояние сторонников и противников вывода бригады приобрело явно политическую окраску..." - читаємо у книзі В. Красюка "Бой у кишлака Дури". Та Горошко випередив час - формування Збройних Сил України ще було у зародку, а їхню майбутню військову міць уже намагалися відчутно підірвати. Тому діяти треба було негайно. Хоч ризик був великий.
     Зокрема, сумнозвісне ГКЧП 19 серпня 1991 року могло перерости у масові репресії проти вільнолюбивого народу.
     "Згідно з шифровкою начальника розвідки ПрикВО полковника Чорнобилова про відправку загону кількістю 100 десантників до Львова, в негайному порядку мене призначили командиром цього загону, - згадував Я. Горошко. - На двох літаках Ан-12 ми, озброєні, вилетіли у Львів у перший день заколоту. На кількох автобусах були таємно перевезені до стадіону СКА, де були розміщені в казармі над спортивною ротою. Розрахунок командування, на мій погляд, був простий: мовляв, він, Герой Радянського Союзу, який має понад чотирирічний бойовий досвід в Афганістані, "не буде думати, коли доведеться діяти". Але помилилися. Ще на аеродромі в Старокостянтинові ми тихенько переговорили із солдатами, і це вже був не "яничарський" загін, а підрозділ, який на випадок кривавих подій у Львові був готовий перейти на бік народу. На велике щастя, до кровопролиття не дійшло. По закінченні заколоту нас так само цілком таємно перекинули назад".
     Як могли розгорнутися тоді події в Україні? Цікаві деталі оприлюднили у студії "Громадського радіо" 3 серпня 2003 року генерал-лейтенант Вілен Мартиросян і народний депутат України Степан Хмара. Зокрема, стверджували, що справжній зміст діалогів 19 серпня 1991 року між головою Верховної ради Л. Кравчуком, заступником міністра оборони СРСР генералом В. Варенниковим і головою КДБ СРСР В. Крючковим (начебто про те, вводити чи не вводити надзвичайний стан) зводився до іншого: на якийсь час приспати пильність громадян, щоб... Ось слова С. Хмари: "Ну, я хочу сказати, що не так просто, як говорить Варенников і як говорить тепер Кравчук. Вони обидва правди не скажуть. Ясно, що між Кравчуком і Варенниковим, і тими силами, які він представляв, була змова. Кравчук дійсно хотів заспокоїти громадськість України, щоб усе було тихо, щоб якихось протестів не було. А як в іншій площині розвивалися події? Це готувалося по всіх силових структурах: КДБ, МВС, прокуратура, Збройні Сили України. Наприклад, у Львові на аеродромі стояли два літаки спецназу, в яких були пакети із прізвищами, кого треба буде арештувати. Я це знаю від Героя Радянського Союзу підполковника Ярослава Горошка (на жаль, нині покійного), патріота України".
     Батальйон спецназу підполковника Горошка чи не першим у Збройних Силах України склав присягу на вірність своїй ще зовсім юній державі, хоча командування бригади наполягало, аби новобранці й надалі заприсягали "на верность Советской Родине". За це, згадував Ярослав, на нього посипалися звинувачення у підриві... боєготовності, підготовці бунту, навіть у вишколенні "націоналістичних бойовиків для арешту командира бригади". Але пізніше, коли цей процес став незворотним, багатьом, особливо високопоставленим військовим чинам, закортіло зберегти свої дачі, вілли. Формально, заради меркантильних інтересів, розповідав Я. Горошко улітку 1992 року в газетах "Тернопіль вечірній" і "Ратуша" (м. Львів), прийняли присягу на вірність Україні і його гонителі: "Полковник Чорнобилов зараз вже генерал-майор... Підполковник Кирилов прийняв присягу, щоб не втратити дачу і ще багато чого... Підполковник Ярмоленко продовжує у нас служити і навіть рекомендує, як перебудовувати свою свідомість з "советской" на українську!.. Полковник Соловйов став начальником штабу частини. Зараз дуже бажає стати членом Спілки офіцерів України. Забув, мабуть, як кілька місяців тому звинувачував Спілку... Ось такі у нас командири і начальники зараз. Отож виникає запитання: чи будуть такі зверхники, як Чорнобилов, Кирилов, Соловйов і Ярмоленко, не шкодуючи життя, захищати Україну, коли буде в тому потреба?".
     Після тієї відверто викривальної публікації дехто із пристосуванців позбувся посад. Але авторові оголосили справжню війну: "На мене посипалися звинувачення в націоналізмі. Втім, якщо за любов до України, то я тоді справді націоналіст. Хочу жити на своїй землі вільною людиною серед вільного народу, без опіки "старшого" брата або сумнівних "друзів-союзників".
     На початку 1993 року депутат Ізяславської райради, голова місцевої організації Спілки офіцерів України, комбат Ярослав Горошко знову був вимушений звернутися до демократичної преси: "Те, що робиться зараз у військах і штабах, ніяк не відповідає створенню боєздатних частин і з'єднань. Поверхово проведена атестація, бездарна кадрова політика, зволікання із створенням справді патріотичної соціально-психологічної служби, занадто довга відсутність військової доктрини, ефективно діючих законів і правових нормативних актів про статус військовослужбовців... Наші війська успадкували від "непобедимой й легендарной" такі її болячки, як "дідівщина" і "військовий рекет" (відбирання грошей у молодшого призову)... Депутати Верховної Ради прокомуністичної або просоціалістичної орієнтації звинувачують міністра оборони України генерал-полковника Костянтина Морозова (до речі, родом із Луганщини. - 3. М.) в орієнтації на "бандерівсько-петлюрівську ідеологію" і вимагають його відставки. Йде шалена, особливо на місцях, атака на Спілку офіцерів України, яку очолює полковник Григорій Омельченко... Складається таке враження, що всіма процесами, які відбуваються зараз у військах, керують, і досить вдало, з дооре всім відомих відомств сусідньої країни, офіси яких розташовані в районах Луб'янки і Хорошевського шосе".
     Це був виклик старій військовій і партократичній гвардії, котра саботувала розбудову армії незалежної України. Факти, наведені підполковником Я. Горошком, були незаперечні. Наприклад, було доведено, що колишній начальник розвідки ПрикВО генерал Чорнобилов (той, який під час ГКЧП розпорядився таємно перекинути спецназівців з Ізяслава до Львова) причетний до організації підривання на початку 90-х пам'ятників С. Бандері та іншим борцям за волю України, до спекуляції військовими автомобілями. Навіть розпочалось слідство, але той служака... без перешкод виїхав до Росії. А от Ярослава Горошка ще затятіше узялися цькувати. У хід пішли брудні наклепи, фальшивки, провокації, щоб скомпрометувати чесного офіцера, а то й засадити за грати. Безрезультатно. Тоді змінили тактику: не допоміг "кнут", спробували "пряником" виманити його з бригади і так позбутися. "Мене несподівано викликали до Києва і запропонували полковничу посаду в Сумах, - розповідав Ярослав. - Однак я відмовився, мотивуючи тим, що не звик залишати справу незакінченою".
     Після того цькування відновилося. Зокрема, за мішень обрали осередок Спілки офіцерів України, який очолював Горошко. "Підполковник Кирилов звинуватив нашу Спілку і мене особисто в "нанесений вреда интересам обороноспособности УкраиньІ", - із гіркотою констатував Герой. І, злегка іронізуючи, пояснив причини тих запопадливих старань: "Може, якась шкода є в тому, що за допомогою членів Спілки офіцерів військова контррозвідка перешкодила підполковнику Никифорову вивезти за кордон крадене майно повітрянодесантної служби вартістю мільйони карбованців?.. Чи члени СОУ зашкодили війську України тим, що викрили шахраїв, які розкрадали будівельні матеріали, заготовлені для будівництва житла для офіцерів, і довели, що й окружні наші зверхники причетні до цього?..".
     Однак тиск супроти членів Спілки офіцерів України, зокрема Горошка і його однодумців, не спадав. А от згадуваний підполковник Кирилов пішов на підвищення - для нього знайшлося тепле полковниче місце в штабі округу.
     Ярослав Горошко, вольовий офіцер, зрештою змушений був зізнатися: "Служити в такому середовищі стає все важче і важче... Якщо ближчим часом не буде проведено переатестації або, правильніше сказати, чистки у Збройних Силах від всіх, кому чужа ідея нашої незалежності, то армію розвалять до кінця... А щодо себе особисто, то якщо в нашій частині так буде й далі, якщо нами, як і раніше, будуть командувати перевертні, то, на жаль, доведеться зі службою попрощатися. Хоча це для мене буде трагедією...".
     У своїй книзі, присвяченій в основному Ярославові Горошку як Героєві-афганцю, В. Красюк цей складний період передав образно: "В поисках ПРАВДЬІ (каждый своей) мно-гие, в том числе й Ярослав, побежали на марафонской дистанции... За его спиной, не обгоняя, бежали и другие. Они знали, что Ярослав - боец й победу не уступит... Борьба на марафонской дистанции настолько обострилась, что боевой командир вынужден будет поменять место службы. Его переведут в Киев, а семья переедет жить в г. Тернополь. Жене было небезопасно оставаться в Изяславе. Далее поиск ПРАВДЬІ для Ярослава закончится трагически. Он погибнет при загадочньїх обстоятельствах".
     У Києві підполковник Ярослав Горошко прослужив кілька місяців. Очолював одну із шкіл, підпорядкованих Головному управлінню розвідки Міністерства оборони України. За нову справу взявся з ентузіазмом, швидко вникав у її тонкощі. Це було наче друге дихання, але... Трохи більше, як через півроку, 8 червня 1994-го міліція виявила його мертвим у водолазному спорядженні біля мосту ім. Патона. Одна із столичних газет поспішила із здогадкою про причини загибелі командира української групи типу "Альфа": мабуть, здійснював тренувальний заплив у Дніпрі, а це заборонено через інтенсивний рух по ріці теплоходів, барж, катерів з моторами.
     "Официальная версия смерти - остановка сердца, - пише В. Красюк. - Неофициальная - об этом мне говорили не менее десяти человек: "Ярославу помогли умереть". Майор запасу Юрій Манішев, колишній командир групи спецназу в Афганістані, який очолює раду ветеранів - "афганців" Ізяславського району, висловився так: "Трудно поверить, что он мог сам погибнуть".
     ...У 1999-му, коли у Борщівці поминали п'яту річницю, як осиротіли без Ярослава не лише його сім'я, родина, село, друзі, а й Україна, відомий на Тернопільщині громадський діяч Ярослав Карп'як, котрий не раз бував у нього в Ізяславській бригаді і на власні очі бачив тамтешню "пекельно небезпечну" обстановку, сказав, що загроза вбивств офіцера - патріота "висіла над ним щоденно", і рішення хоч на певний період перевести його з Ізяслава не було втечею, відходом від боротьби за бригаду, а лише тактичним маневром. А щодо причини загибелі відважного десантника висновок Я. Карп'як зробив такий: "Для мене давно вже очевидно, що спецслужби Росії не могли простити йому корисну працю у бригаді і не упустили моменту принагідне "належно віддячити".
     Не вірить у випадковість трагедії і батько Ярослава: "Він близько був знайомий із Костянтином Морозовим, першим міністром оборони, якого у жовтні 1993 року зняв Кравчук, бо той зайняв тверду державницьку позицію щодо розподілу Чорноморського флоту. Уже полишаючи посаду, Морозов приїжджав до Ізяслава, оцінив ситуацію, у якій перебував Славік, і звелів: "Тобі три дні, і щоб був у Києві! Бо тут тобі не дадуть дихнути". І син поїхав. А слідом за ним, вочевидь, потяглися і ті, котрі мали завдання його прибрати... Ні, не вірю, та й у селі багато людей не вірять у випадковість загибелі Ярослава. Ось така деталь: нам із невісткою не дозволили побачити його тіло перед тим, як мали відправити на експертизу. За нами невідступно йшов якийсь чоловік у цивільному: "Туда вам не следует...".
     На прощання фотографую Павла Кіндратовича біля портрета сина у шкільній кімнаті - музеї імені Героя Радянського Союзу Ярослава Горошка. Кидаю побіжний погляд на стенд, присвячений іншим знаним землякам Борщівки. І несподівано для себе роблю невеселе відкриття...
     Ось гордо дивиться із пожовклої од часу світлини літній бородань Никанор Лаврентійович Венгер, кавалер Георгіївського хреста, отриманого за битву при Порт-Артурі. Хоробро воював український селянин за інтереси царя-батюшки, котрий не хотів уступити японцям... китайську (!) фортецю на узбережжі Жовтого моря. Між іншим, нині вона Люйшунь називається і належить КНР. А ось фото Трохима Адамовича Бака. Доля так розпорядилася, що земляк відважно бився, як засвідчує однойменна нагорода - орден "За визволення Корейської Народної Республіки". Поряд на стенді - світлини борщівчан, яких після війни, як батька Ярослава Горошка, було "відзначено" ще й тривалими термінами неволі у ГУЛАГу - вони боролися у лавах УПА за визволення України.
     У долі Ярослава Горошка (дуже схожої до батькової) переплелись два шляхи: він мужньо виконав так званий інтернаціональний обов'язок, чесно виконував і національний. До останнього подиху.

     Тернопільська область.

     Фото автора "Павло Кіндратович Горошко біля портрета сина".

Повернутись до 186 ООСпН





Всі права на матеріали, використані на сайті, належать їх авторам.
При копіюванні посилання на desantura.org обов’язкове.
© Братство десантників, 2007 рік