СПЕЦНАЗ  БЕЗ  ПРИКРАС


     Традиційно важка служба в спецназі деякою мірою компенсувалася майже повним "забиванням" на Устав та загальновійськові порядки. Спати вдень було нормою за умови, що в розпорядку дня нічого не заплановано. Ходити в самоходи дозволялось за умови, що не попадешся патрулю. Марширували стройовим кроком лише навчальні роти. Фазанку відбивали лише тому, хто дістане шкіряного ременя в мотострілецькій дивізії. Шкіряні ремені носили там лише старики, і черепа спецназу полювали на них по ночам, ломаючи носи в ім’я омріяного відбивання "фази". Листя прибирали біля казарми восени лише тоді, коли воно повністю обсипалося. Словом, офіціозом не задовбували.

     Офіцери головним вважали бойову підготовку, а все інше - дурною показухою. Проблеми були тільки з новоприбулими офіцериками. Один такий лейтенант СПСник потрапив у навчальну роту розвідки і на виході як керівник групи вирішив крім всього ще й примусити хлопців поповзати в протигазах після обіднього привалу. Поповзали, а на вечірньому привалі невідома особа стрельнула йому над головою в дерево. Ти, мовляв, командуй, але і поважати нас мусиш (і це духи з учебки !). СПСник виколупав кулю, збираючись після повернення влаштувати розборки. В бригаді командир розказав йому, де раком зимують, справу зам’яли, а куля з просвердленою для ланцюжка дірочкою перекочувала на шию лейтенантику.

     Раз група повернулась з польового виходу без офіцера і одного бійця. Виявилось, що на третій день в лісі один диверсант підвернув ногу. Офіцер чомусь вирішив, що решта групи попхає його на собі. На що старший розвідник групи популярно йому пояснив, що в спецназі нема поранених, є лише живі і мертві. В бойовій обстановці група сама добиває поранених, щоб вони не заважали виконанню завдання. І якщо офіцер загрожує існуванню групи через дурну жалісливість, група може і його пристрелити. Аргументація восьми злих озброєних диверсантів була настільки переконлива, що офіцер погодився залишитись з пораненим очікувати на допомогу, а група пішла по маршруту далі.
     Вовки спецназу, щоб вижити, повинні самі добивати слабших.

     Спецназ - вовча згая. В групі не можна мати друзів, бо рано чи пізно доведеться з другом боротися на смерть.
     На п’ятий день в навчальні роті розвідки один боєць на зарядці впав. Пів роти пробіглось по ньому, бо для того щоб обминути, треба було зробити кілька лишніх кроків.

     Через два тижні служби вся навчальна рота легко толкала на асфальті на кулаках пайку спецназу - 78 віджимань. А ще через тиждень, коли два урода побігли в самоход, і їх відсутність помітили, сержанти поставили роту в упор до з’ясування обставин. Через хвилин 15 прийшов старшина. "Рота, струнко!", піднялись. Старшина хвилинку покричав і закінчив командою : "Рота, упор лежа принять!". Стоїмо далі. Кулаки заніміли, але саме гірше, що руки почали терпнути. Дивлюсь, навпроти якийсь акробат стоїть на одному кулаці, а другу руку закинув за спину. Спробував і я. Добре, кров відливає, а через хвилину руки можна поміняти. Ще через хвилин 15 прийшов ротний. "Рота, струнко!", піднялись. Ротний хвилинку покричав і закінчив командою : "Рота, упор лежа принять!". Через деякий час ці уроди явились. Рота, за словами сержантів, простояла в упорі 45 хвилин. Вони нас навіть трохи заповажали. Але взагалі це був такий жах і напруження, що хотілося здохнути.

     "Заскочили на турнік !", "Підтягнулись !", "Висимо в підтягнутому положенні !" Висимо... Через 30 секунд стає тяжко. Через 45 секунд починають боліти руки. "Висимо, желудки !!!" Затікають і починають труситись руки. Висимо... Раптом доходить : чіпляюся за перекладину підборіддям, обережно відпускаю праву руку вниз, розминаю пальці. Кілька разів змінив руки і зрозумів - мені по - барабану. "Висіти, духи !!!" А я й не проти. Не я буду гіршим сьогодні. На відміну від рук, для яких навіть положення вгору незвичне, м’язи шиї міцні, і працюють в звичному режимі. За ВДВ ! За спецназ ! Сусіди з матами переймають мій досвід, і вже вся група спокійно висить. "Зіскочили !" Зіскочили ... та не всі. Один організм болтається над головою і щось белькоче. Судорогою звело руки, і боєць прилип до перекладини. Розігнули пальці, і в санчастину. Спецназ - не для слабаків.

     Я не зняю, скільки годин іде група. Ліс, сніг, РД, гранатомет, слід в слід. Не знаю, в лісі ми чи посеред поля. Можливо, вже кілька годин я не піднімав погляду, йду як робот. Без думок. Без бажань. Без емоцій. В світі не існує нічого, лише чиїсь ноги, що ритмічно відриваються від землі попереду. А мої так само ритмічно змінюють їх в білих ямках. Спіткнувся і впав обличчям в сніг. В голові відразу прояснилось. Лавиною накрили думки, бажання, емоції. Я більше не хочу йти. Ніхто не помітив падіння - я йшов крайнім. З невеликого горбочка вниз спучкається ланцюжок з семи диверсантів. Як не хочеться доганяти. А може, хай вони зачекають? Вставляю гранату в ствол РПГ-7д, ловлю в приціл вервечку. Доходить: сон в снігу не вартий трибуналу... Через кілька хвилин я догнав групу. Тепер стало легше: можна скинути темп і знову дивитись лише на чиїсь ноги, що ритмічно відриваються від землі попереду. Білий колір і ноги... Я поволі дурію і забуваю про все на світі...
     А тією гранатою я підірвав в останній день виходу сарай лісника. Не в бригаду ж її нести.






Всі права на матеріали, використані на сайті, належать їх авторам.
При копіюванні посилання на desantura.org обов’язкове.
© Братство десантників, 2007 рік